Невід’ємною сторінкою в історію української дипломатії увійшла зовнішньополітична діяльність Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
1 листопада 1918 року в результаті збройного повстання до влади у Львові прийшла Національна Рада, яка 13 листопада прийняла Тимчасовий Основний Закон про самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії та утворення самостійної держави.
Напрямки зовнішньополітичної діяльністі ЗУНР
Зовнішньополітична діяльність ЗУНР головним чином зводилася до двох ключових напрямів: відносини з Наддніпрянською Україною, тобто Українською Народною Республікою та державами Антанти.
Керуючись спільним прагненням до історичного об’єднання українських земель в соборній державі, 22 січня 1919 року представники обох урядів привселюдно проголосили Акт злуки УНР та ЗУНР.
За час своєї діяльності уряд ЗУНР налагодив широкі дипломатичні контакти, відкривши власні представництва в Австрії, Італії, Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Югославії. Спеціальні місії були направлені до держав, де перебувала значна кількість української еміграції – Канади, США, Бразилії.
У липні 1919 року уряд ЗУНР відрядив окрему делегацію на Паризькі мирні переговори, де представники ЗУНР активно співпрацювали з дипломатичною місією УНР.
За часів діяльності ЗУНР її зовнішньополітичне відомство очолювали:
Василь ПАНЕЙКО
Державний секретар зовнішніх справ
(11 листопада 1918 року – 1919 рік)
Льонгин ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ
Державний секретар зовнішніх справ
(4 січня –10 березня 1919 року)
Михайло ЛОЗИНСЬКИЙ
Державний секретар зовнішніх справ
(10 березня –17 квітня 1919 року)
Степан ВИТВИЦЬКИЙ
Державний секретар зовнішніх справ
(17 квітня-травень1919року,
9 червня-жовтень 1919 року,
1серпня –лютий 1920 року )
Кость ЛЕВИЦЬКИЙ
Державний секретар зовнішніх справ
(початок 1920-1923рік)
