«Добрий господар — це той, хто дбає не лише про себе, але й несе відповідальність і за ту землю, яку обробляєш і за ту крану у якій живеш»
У трикутнику «держава — бізнес — село» кожен повинен довіряти один одному. Як зробити так, щоб найменша і найважливіша одиниця цього трикутника — село — «жила»? Та чи можна вважати Україну потужною агропромисловою державою? Сьогодні говоримо з Василем Кириченком, людиною яка відзначена на рівні держави за визначний особистий внесок в організацію та забезпечення одержання найвищих показників з виробництва сільськогосподарської продукції, генеральним директором СТОВ «Світоч».
Чим є для Вас, фермера, рідна земля? Що Ви, власне, вкладаєте у це слово?
Українська земля, на якій виросло не одне покоління селян-хліборобів, проклала історичний шлях розвитку виробничих відносин на ній. Тільки земля може відчувати кожне слово, якому довіряєш, усю гіркоту пережитого, весь свій сум і жаль, усі тривоги, розчарування і гнів, дозволяє водночас очиститися від злих і несправедливих думок і почуттів, що приходить у годину душевного сум’яття, і тим самим, зміцнивши рефлекси самозахисту, знаходити правильний вихід, щоб далі жити і творити. Найбільше усвідомлюєш і розумієш це, коли в минулому залишаються не один десяток років життя і праці на благословенній українській землі.
Я вважаю, що земля має бути об’єктом для праці, а не для спекуляцій. Добре, що на солов’їній Полтавщині є люди, які вміють цінувати та примножувати славні традиції. Люди, що свій авторитет створюють невтомною працею, а не галасом та руйнуванням пам’ятників.
Люди, що люблять свою землю, свою країну.
Я переконаний, що політику держави повинні визначати люди праці з усіх галузей: промисловості, сільського господарства, медицини, освіти… Саме вони формують сьогодення і майбутнє. Саме їх треба цінувати, поважати, їм дякувати і до них дослухатися при прийнятті відповідальних рішень. Про них дбати і в них запитувати, в якому напрямку повинна рухатися держава. Я хочу бути серед тих, хто працює, створює добробут, сплачує податки. Треба самим розбудовувати квітучу, багату Україну.
У якому стані перебуває нині український агросектор? Як реагує він на виклики сьогодення?
Ми бачимо, як швидко змінюється світ, ринкові умови, технології в агробізнесі, як відбувається зміна поколінь. Бізнес реагує на ці зміни. Ми зараз робимо акценти на відкритості у комунікації, взаємодії поколінь.
Агропідприємства вважаються традиційно консервативними з жорствою ієрархією. Але агросектор змінюється разом зі світом, розуміючи, що управління змінами та створення успішних продуктів і рішень неможливе без простору, в якому цінністю є прояв професійних талантів та інтересів людей, де просто цікаво працювати.
Якщо замислитися над наслідками нашого реформування земельних взаємин, ми явно поспішили розрізати землю на клаптики. Треба покласти руку на серце й щиро визнати свої помилки. Україна мала чи не найкращі земельний устрій та систему землеробства й адміністративний устрій села.
Ми ж маємо унікальні земельні ресурси! Земля має бути об’єктом отримання доходів від своєї праці, а не об’єктом спекуляцій. Передаючи землю у приватну власність, ми не збільшили мотивацію до праці на ній.
«На полях немає кому працювати», «усі виїхали за кордон», «кваліфікованих спеціалістів на селі немає» — ці тези чи не щодня лунають на різноманітних бізнес-зустрічах.
Ще якихось сто років тому в українських селах проживало десь 80 % населення. Нині ситуація докорінно змінилася — кількість сільських мешканців невпинно скорочується. І причиною цьому є не лише урбанізація, яка набирає обертів. З карти України щороку зникає не один десяток сіл. Найчастіше села залишає працездатна молодь у пошуках роботи і кращого життя. Майже відсутній розвиток сільської інфраструктури, ціла низка економічних, соціальних та екологічних проблем спонукають людей полишити рідні домівки назавжди.
Будучі генеральним директором потужного аграрного підприємства, як Ви вирішуєте проблему із кадрами?
Як генеральний директор СТОВ «Світоч» я намагаюсь виправити цю ситуацію, адже виробничі потужності мого підприємства розташовані в сільській місцевості.
Нам важливо моделювати майбутній кар’єрний шлях молодих людей, допомагати їм робити усвідомлений вибір. Адже зараз не дуже багато уваги приділяють питанням вибору професій і ще менше — популяризації аграрних спеціальностей.
Наша освітня система не враховує профорієнтаційний напрям. Тому ми частково взяли на себе цю функцію в тому регіоні, де працюємо. Нам, як агробізнесу, самостійно доводиться змінювати імідж професій, пов’язаних з сільським господарством, показувати, наскільки вони сьогодні технологічні й затребувані.
Наразі потрібно змінювати ставлення до життя і роботи в селі. Доказом того, що це може бути перспективно й прибутково, є розвиток та організація нашого СТОВ «Світоч». Але стереотип про те, що високооплачуваної і перспективної роботи для молоді на селі немає, досі працює. Хоча загальна інфраструктура в сільській місцевості часто не відповідає сучасним стандартам, до яких особливо тяжіють молоді спеціалісти.
Тому наша компанія долучається до створення нового, більш привабливого «обличчя» периферії.
Допомагаємо громадам розвивати соціальну інфраструктуру: школи, садочки, ФАПи, місця відпочинку, спортивні майданчики. Беремо участь і в масштабних проєктах прокладення водогонів, ремонту доріг.
Офіційне працевлаштування та конкурентна зарплатня — це те, що must be. Але не менш важливе середовище, в якому знаходяться та працюють наші співробітники.
Інвестуючи в розвиток виробництва, ми одночасно дбаємо про раціональність та комфорт простору — і побутового, і виробничого, і офісного. Це сучасно обладнане робоче місце, санітарно-гігієнічні умови та техніка безпеки, харчування для працівників на виробництвах, медичне обслуговування.
Разом з дружиною, Тетяною Ярославівною, ми започаткували конкурс «Моє село: кроки до розвитку». Тим самим підтримуючи та утримуючи молодь в провінції. Людина повинна працювати там, де живе. Крім гідної заробітної платні, мені, керівнику, вдається тримати високий культурно-просвітницький вектор.
Від кого Ви успадкували такий наполегливий характер та силу волі?
Мої батьки завжди жили лише з власної праці. Мама була шанованим вчителем, а тато — провідним комбайнером. У свій час батькові Перший Секретар ЦК КПУ особисто вручав Орден за труд хлібороба. Батькові гени перемогли — я здобув сільськогосподарську освіту. Жили ми не заможно, але родина мене виховала не в скупості.
Я не маю образ на життя — все так, як і повинно бути. Але відтоді сформувалося мамине співчуття та дбайливість до хворих, батькове співпереживання і допомога — бідним, та дідова любов до дітей. «Якби Ви знали, якими були мої рідні…» …І це наскільки проросло в моєму серці, що хочеться створити для усіх них гарні умови. І хоч не всі за це вдячні, не всіх вдається виховати чи перевиховати, жодного разу не пошкодував, що ставився до всіх них по-батьківськи. Хто вміє цінувати — той цінує. Я сам селянин, я працюю на землі і шаную її, але, на мою думку, найбільше багатство держави — то люди і земля, берегти їх — святий обов’язок. Адже до селянина ставлення держави було несправедливим, і навіть зараз при нарахуванні пенсій воно таким залишається. Своє життя проживаю чесно і правду в очі говорити не боюся. І, знаєте, ціную кожну хвилину, щоб не втратити дарма, встигнути зробити заплановане і тримати себе в тонусі.
