«Українці приречені на успіх. Якою жертвою, ціною і коли це трапиться — залежить від нас»
Україні потрібна стратегія власного розвитку. Країна має величезний потенціал. Куди його спрямувати та як досягти успіху, вивчають учасники Міжнародного центру балтійсько-чорноморських досліджень та консенсусних практик. Про те, чим займається центр та яке місце України у світі, говоримо із його президентом Іриною Верещук.
Чим займається Центр?
— Ми створили міжнародну платформу. У нас є Рада головних старійшин, до якої входить 15 президентів нашого балтійсько-чорноморського простору. Вирішили, що будемо відкриті й для Росії. Але для Росії такої, яка буде готова працювати інституційно та демократично змінюватись. Не агресивно, не через танки і зброю, а через дипломатію й спільні проекти. Ядро центру — це Станіслав Шушкевич (Білорусь), Геннадій Бурбуліс (Росія) та Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко (Україна). Як бачите, серед цього ядра — троє людей-підписантів Біловезької угоди, яка фактично засвідчила юридичний розпад Радянського Союзу. Тому вважаю, що саме з цього часу починається відлік незалежної України.
Ми маємо шанс для побудови нового життя у пошуках діалогу і миру. І саме тому основне гасло нашого Центру — «Через діалог — до миру і довіри».
Яке головне завдання ставить перед собою Центр?
— Здавалося б, ми розмовляємо однією мовою — усі переходимо на англійську і спокійно говоримо. Але це різне відчуття тих самих слів. Ми поставили мету створити передумови для діалогу. Зараз говорять гармати. І ми вирішили: що гучніше звучатиме з нашої платформи кожна людина, тим тихшими будуть звуки гармат.
Формуємо таку платформу, розуміючи, що жертва нині не лише Україна. Від санкцій потерпають усі. Вирішити проблему лише в Україні не вдасться. Нам треба було вийти на міжнародний балтійсько-чорноморський рівень. Бо Західна Європа — це зовсім інший світ. Навіть у самій Європі кажуть, що вони на різних швидкостях розвиваються. Ми все це передбачили і зрозуміли, що якщо зараз цього не створимо, то не буде результату в майбутньому. А так зможемо не допускати таких конфліктів, як, наприклад, нині щодо історичних пам’яток.
Як це практично має реалізовуватись?
— Фактично це виглядає так: я сказала про нашу Раду старійшин, а наступним органом є Рада експертів. Ми беремо квінтесенцію, яку нам надають ці авторитетні люди, разом з викладачами, інтелігентами, опініонмейкерами, експертами. Напрацьовуємо матеріал, який потім представляємо, наприклад, урядам, прем’єр-міністрам чи президентам як матеріал до роздумів і до можливого прийняття рішень. Бо, наприклад, не все може сказати чинний Президент. Ця платформа покликана допомогти знайти рішення, які будуть прийнятними для всіх.
Назвіть найбільш глобальні виклики, які стоять перед нашою країною?
— Внутрішні чи зовнішні? З внутрішніх головний — наша демографічна криза. Коли люди мільйонами виїздять, коли дітей народжується набагато менше, ніж старішає населення. На одного працівника вже не два пенсіонери. І щодня маліємо на одного професора, лікаря. Бо всі вони їдуть за кордон. Займаються там підняттям економіки замість того, щоб дати шанс Україні.
А зовнішній виклик — це відсутність стратегічного бачення, куди рухатись. Наприклад: офіційна стратегія держави стверджує, що напрям руху в ЄС і НАТО. Офіційна стратегія ЄС і НАТО така: «Ми не можемо прийняти Україну і не приймемо ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра». Просто дратувати Росію наміром вступу до НАТО — вже не смішно й не цікаво.
Для чого розповідати, що проведемо референдум , як нас нікуди не беруть? І коли чітко кажуть: «Не йдете ви до НАТО», то який сенс проситись?
Держава повинна тримати форпост і не змінювати щодня своїх стратегій. Ми не бізнес-утворення, яке може змінити свою тактику, бренд, і таким чином стати іншими.
Як тоді бути в цій ситуації?
— Ми зрозуміли, що можемо допомогти нашій державі. Вивчили ситуацію, «чому нас не беруть до НАТО». Зрозуміли, що це не відповідь і що це не серйозно, якщо нам кажуть: «У вас війна на сході, тому вас не беруть до НАТО». Вихід — повинні вибудувати співпрацю із США. Це країна, яка готова підтримувати демократичні процеси. І неважливо, хто буде президентом Америки. Річ у тім, що це — Америка. Протягом понад чверті століття ми постійно відчуваємо підтримку цієї держави. США зацікавлені нами як партнерами, нехай не стратегічними.
Тобто, наш вектор зовнішньої політики має бути направлений на США?
— Ми повинні шукати в Сполучених Штатах Америки партнера, який допоможе інституційно. Бо, як бачимо, мільярди вливань нічого не дають. Тому варто виробити стратегію, у якій основним пріоритетом визначити США як країну-партнера, яка допомагатиме змінюватись. Варто визначити собі партнером також ЄС. І обов’язково ця платформа, яку ми маємо створити з нашими найближчими сусідами Балтійсько-Чорноморського альянсу: Польщею, Чехією, Румунією, Угорщиною, Молдовою, Білоруссю, Грузією. Україна приблизно на однаковому рівні розвитку з цими країнами, тому зможемо підтягнутися безболісно, якщо почнемо зміни. Також слід виробити політику добросусідства: визначити, що ми вважаємо добросусідством, що ставимо червоною межею і ніколи не будемо вважати добросусідством, і пояснити це нашим партнерам, сусідам.
Де б мало бути місце України на міжнародній арені?
— Ніхто з експертів не візьметься сказати, що буде за п’ять років. Ніхто не знає, як буде розвиватись війна. Враховуючи нашу економічну й демографічну ситуацію, найкраще шукати своє місце серед партнерів і держав, які є найближчими до нас. Не сподіваючись на великі профіти.
Над брендом треба працювати. Але якщо ми над своїм брендом не працюємо, то за нас це робить наш «товариш, друг і брат» — Російська Федерація, настільки заполонивши інформаційний простір, що починаємо казати: «Україна», а у відповідь: «Ммм… Україна… Сумнівно, що ви щось зробите».
Нам треба це виправляти.
— Це перше, що треба робити. Потрібно пояснити, що українці — нормальні європейці, що у нас дійсно не вбивають на вулицях, як оце все розписують, що у нас можна провести Євробачення і нікого не вб’ють. Ці речі дуже знакові. Ми даємо собі набагато вищі оцінки, ніж нас оцінюють зовні. Бо після 2014 року, після Революції, це був такий неймовірний стрибок, коли, куди б не приїхали, всі знають Україну. Я тоді була на молитовному сніданку у президента США.
Не треба було нікому пояснювати, яку країну ми представляємо. Навіть з Африки всі знали: «О! Україна! Та ви такі круті! У вас така сила духу! Ми тут про вас говоримо». І це був дуже сильний сплеск. Зараз ми почали його втрачати. Ще не до кінця, але втрачаємо. Необхідна системна робота над «нашим візерунком у світі», як кажуть поляки.
Ви кажете «Нам не треба до НАТО чи ЄС, щоб стати щасливими». Якою має бути українська мрія?
— Для мене, навіяно останніми подіями, — це наш український Ілон Маск. І він запускає мобільний космодром, який ми винайшли і стали єдиними у світі носіями цих технологій. Адже усе для цього є. Україна космічна держава і втрачає цей потенціал з кожним днем. А з запуском Falcon Heavy взагалі втрачає це в геометричній прогресії — а всі радіють!
Наша українська мрія — це те, що ми бачимо в майбутньому. Не сьогодні. Бо сьогодні все сіре. Не в минулому. Бо в минулому лише біль, страждання і сльози. Ми занадто консервативні. Нам треба мрію, яка нас всіх об’єднає…
У нас дуже великий потенціал у людей. Я вірю в це. Просто з кожним роком все більше людей зневірюються і їдуть з країни. І ось цей бренд загублених у просторі й часі українців є дуже негативним. В Америці кажуть: «Він з України? У нього коріння українське? Але він вже наш, громадянин Америки». І шкода. Він потім приїздить і каже про це: «Я ж звідси, я Степан Возняк». А поїхав туди: «Я Стів, я мільярдер». От чого нам не вистачає: вчепитися зубами за таких людей створити їм оази.
Якими перемогами можемо пишатися?
— Найперше, маємо сталу перемогу у спорті і це вже бренд. Коли кажемо: «Україна», у відповідь: «Кличко, Клочкова, Шевченко». Зараз уже — Усик, сестри Музичук, Світоліна. По-друге, маємо нашу самобутню культуру. Я зараз кажу про модні тренди. Наприклад, вишиванка стала нашим брендом. У Нью-Йорку на фешн-вік були наші вишиванки. І найважливіша перемога — Майдан. Маємо певну внутрішню потребу до цієї козаччини. Бо ми не терпимо диктатури, у нас є потяг до демократії. Ми носії демократичного коду.
Яке головне завдання для України на цей рік?
— Не скотитися у новий Майдан. Я вважаю, це буде абсолютно болісно і абсолютно непотрібно. Цим скористаються тільки наші вороги. Такого допустити не можна. Тут уже всі мають включитися. Ми маємо зараз зупинитися, зрозуміти, що процес іде і він вже незворотній. Слід дотримуватись узятих зобов’язань, правила єдині для всіх. Ми приречені на успіх. Просто коли і як? Якою жертвою, ціною і коли це трапиться — залежить від нас. Ні від кого більше.
