Володимир Дмитрович Хандогій один із найбільш професійних дипломатів незалежної України. Більшу частину дипломатичної кар’єри провів на ключових посадах у представництвах УРСР, СРСР, України при ООН. Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді, Королівстві Бельгія, Великому Герцогстві Люксембург, Королівстві Нідерланди, Великій Британії.
Наразі Володимир Дмитрович як керівник «Української асоціації зовнішньої політики» в ексклюзивному інтерв’ю для FD розповідає про сучасний стан української дипломатії, її перемоги, її проблеми та перспективи.
2017 рік став роком не лише потужного зовнішньополітичного прориву, але й роком багатьох викликів для української дипломатії. Наскільки адекватно наш МЗС реагує на ці виклики?
— Якщо під потужним зовнішньополітичним проривом розуміти набуття чинності Договору Україна — ЄС про асоціацію і отримання безвізового режиму з країнами Євросоюзу, то так. Втім, хотів би наголосити, що ця перемога відбулася не на порожньому місці. Вона не була дивом. На цей результат зовнішньополітичне відомство нашої держави працювало майже десять років. Що ж до викликів та адекватної відповіді на них, то тут я не казав би, що все є настільки добре. І це пояснюється багатьма несприятливими чинниками, які мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер.
Нам доводиться спілкуватися із багатьма вітчизняними дипломатами, які наразі вже не працюють в МЗС. Чи звертається до Вас та до Ваших колег нинішнє керівництво МЗС з консультаційною метою?
— На жаль, ні. Починаючи від 2014 року, можемо констатувати, що багато професійних та досвідчених дипломатів були змушені залишити Міністерство закордонних справ. Я не хотів би зараз коментувати кадрові рішення нинішнього керівництва МЗС, але так є. Не хотів би говорити про всіх, але до мене та до багатьох моїх колег, які мають багаторічний досвід перебування на дипломатичній службі, теперішнє керівництво МЗС не зверталося і не звертається. Чому так відбувається, мені сказати важко. Втім, Українська асоціація зовнішньої політики, в офісі якої ми записуємо зараз це інтерв’ю, була власне створена нами, колишніми працівниками вищої ланки Міністерства закордонних справ України, з метою допомоги та консультативної підтримки нинішнього керівництва — не лише міністерства, але й держави. Сподіваємось, що наш досвід стане у пригоді та буде корисним Україні у цей непростий час.
Під час президентських виборів-2017 у США наша дипломатія недооцінила шанси Трампа на перемогу. Велика Британія підтримує нас у питаннях територіальної цілісності, але досі не визнає Голодомор геноцидом українського народу.
У питанні щодо статусу Єрусалима наш представник в ООН зайняв нейтральну позицію, що викликало достатньо контроверсійну реакцію. З чим пов’язані подібні недоопрацювання?
— Будемо відвертими — недоопрацювання є. Окрім перемоги Трампа, наша дипломатія так само «проспала» перемогу Анджея Дуди у Польщі. Коли він майже здобув перемогу, із нашого Посольства у Варшаві на Михайлівську площу все ще йшли повідомлення про те, що перемагає його суперник. Що ж до Трампа, то треба визнати, він й сам не дуже сподівався на перемогу у цих надскладних перегонах. Втім, це не повинно слугувати виправданням для нашого Посольства у США. Вони мали прораховувати усі можливі варіанти та мати план «Б», як прийнято казати у таких випадках. На жаль, нічого схожого наші дипломати не мали. Щодо невизнання Британією Голодомору–1933 геноцидом, маю зазначити, що причина цього невизнання полягає не у політичній, а в суто правовій площині. Британське право визначає геноцид відповідно до міжнародної конвенції, яка була прийнята вже після штучного голоду в Україні, організованого сталінським режимом. Тому юристи не вважають можливим застосовувати її положення ретроспективно. Але, знову ж таки, мушу повторитися — Посольство все-одно повинно працювати. Юристи та правники є доволі-таки специфічними людьми, але у будь-якому праві, у будь-якій системі можна знайти шпарину для просування потрібних речей. Однак цього не роблять. Чому? Тут ми знову підходимо до кадрової політики Міністерства закордонних справ, яка і є джерелом подібних, як ви кажете недоопрацювань.
Те ж саме стосується і питання статусу Єрусалима — ухилятися від голосування — це не вихід. Звісно ж, сваритися або із США або із усім ісламським світом не мудро, але ж можна було б утриматися від голосування, як це зробили держави Євросоюзу.
Що, на Вашу думку, Україна зробила і чого не зробила, головуючи у РБ ООН? Чому?
— Хотів би відразу зазначити, що головування в Радбезі не дає державі жодних преференцій і не відкриває особливих можливостей для просування своєї позиції. Радше можна говорити про дворічний період перебування України у цьому найважливішому органі ООН з точки зору досягнутих результатів. Тут, на жаль, не зроблено більше, ніж зроблено. На мій погляд, наша робота у цьому органі могла б бути більш активною і ефективною в контексті протистояння російській агресії на Донбасі і зусиль з деокупації Криму. Нашій дипломатії за час членства в Радбезі так і не вдалося збільшити кількість наших прихильників в ООН в цілому. Отже, маємо результат — коли минулого року в Генеральній Асамблеї ООН приймалася резолюція щодо порушення прав людини в Криму, то з 193 держав-членів за неї проголосувало трохи більше 70.
Чи повною мірою ми використовуємо ООН та її механізми впливу для вирішення проблем окупованих територій?
— Ні. Давайте говорити відверто. Мінський формат не є дієвим. ОБСЄ не виконує своїх обов’язків як слід. Пропозиція ввести миротворчі війська ООН є доцільною, але чому ми не можемо долучити ООН як одну зі сторін у переговорах? Це, однозначно, вплинуло б на ці переговори у якості позитивного чинника. На жаль, цього, не відбувається. І не питайте, чому. Обґрунтованої відповіді на це питання немає.
Чи не забуває наша дипломатія про Крим, постійно говорячи про проблеми окупованих територій Донбасу? Чи не варто загострювати цю проблему, передусім, через ООН?
— Звісно, і це треба робити значно наполегливіше, аніж ми це робимо зараз. Прийняття резолюції — це добре, але я не бачу наслідків прямої роботи із делегаціями тих країн, які або утримуються, або голосують проти, коли ми порушуємо кримське питання. До того ж, в арсеналі ООН безліч інструментів, які можна назвати «засобами м’якого тиску» на країну-агресора. Їх треба активно використовувати. У дипломатії немає дрібниць.
2017 рік було оголошено роком сторіччя української дипломатії. Багато з українських істориків обурюються, вважаючи, що українська дипломатія почалася за часів Гетьманщини, або й Київської Русі. Чи підтримуєте Ви таку точку зору?
— Якщо розглядати дипломатичну службу у сучасному розумінні цього поняття, то тут справді можна говорити саме про сто років від доби УНР. Хоча треба пам’ятати і про більш глибоке минуле. Звісно ж, була дипломатична служба і в УРСР, яка, попри усю фантомність цього державного утворення, стала фундаментом, на якому зросла дипломатична служба незалежної України. У своїй книзі «Дипломатичні сюжети: невигадані історії кар’єрного дипломата», яка щойно вийшла друком у видавництві Саміт-книга, я пишу про дипломатію часів УРСР та часів незалежної України. Сподіваюсь, що важкі часи закінчаться, адже нам є на що спиратися, а отже ми можемо рухатися далі…
