Віктор Ющенко, банкір та невиправний естет-українофіл, колишній голова Національного банку України, колишній голова уряду України, який, небезпідставно, вважали реформаторським на самому початку нульових, «батько» гривні, яка ще не знецінилася, став президентом України у 2005 році.
Його зішестю на престол передувала низка драматичних та не дуже безпечних для держави подій, які названо було «помаранчевою революцією» або ж першим Майданом. То було у листопаді та у грудні 2004 року, коли наша Вітчизна майже розкололася по лінії кордонів старої Гетьманщини.
Ющенко заявив про свої президентські амбіції тоді, коли доба Леоніда Кучми добігала кінця. На користь Ющенка працювала його реформаторська діяльність і на посаді прем’єра, і на посаді голови Національного банку України.
– Я прийшов на посаду голови уряду тоді, коли ви усі отримували зарплати у мільйонах купонокарбованців… коли був бартер… коли нічим було платити пенсії… я поламав цю систему… — каже третій президент.
Кучма здійснив у країні контроверсійну, але потужну капіталістичну революцію в економіці та значною мірою українізував гуманітарну сферу. Цього виявилося достатнім, аби в Україні виник «середній клас» нового ґатунку — люди, у чиєму середовищі доступ до Інтернету, стажування у США та причетність до світових мистецьких подій чудово та спокійно кореспондували із носінням вишитої української сорочки та зацікавленістю українською етнографією та українською історією.
Ці люди хотіли іншої країни — пострадянський, м’яко-авторитарний стиль Леоніда Кучми їх вже не влаштовував. Вони хотіли їздити до Європи без віз. Путінська Росія зовсім не вабила їх і не виглядала у їхніх очах землею обітованою. Вони не складали більшості в Україні-2004, вони були політичною меншиною, але меншиною пасіонарною та рішучою. І саме вони побачили у банкірі, закоханому у гетьманські та трипільські старожитності, свого президента. Саме завдяки цим людям Ющенко переміг — їхнє стояння на морозному Майдані, їхня рішучість та затятість, помножені на те, що Кучма стомився від влади й на те, що ахметовський клан ще не призвичаївся «бикувати» по-дорослому за межами Донбасу, зробили Віктора Андрійовича третім президентом незалежної України.
У ньому дуже швидко розчарувалися. Ті, що стояли на Майдані хотіли дива — хотіли зараз, тут і бажано негайно. Диво ж не поспішало до України і в цьому звинуватили Ющенка. Його делікатність почали вважати слабкістю, його витримку — нерішучістю, а захоплення українською старовиною — непотрібною панською примхою. Від народного обожнювання до народного гудіння був не крок, а півкроку — навіть вшановування жертв Голодомору, яке за Ющенка стало державним заходом, перетворилося на об’єкт цинічних та доволі-таки бридких жартів. Хоча президент Ющенко чудово усвідомлював усі виклики, які стоять перед Україною. Насамперед геополітичні —
– Такого сусідства як у нас немає ні в кого у Європі… Історія наших відносин із сусідами є надто непростою та надто кривавою… Я колись радив президенту Росії, аби краще зрозуміти історію України, подивитися фільм Єжи Гофмана «Вогнем та мечем»… Дві серії… У першій серії українці ріжуть поляків, у другій — поляки ріжуть українців… Кров рікою тече…
Зараз заведено казати, що Ющенко був слабким президентом та слабким політиком. Втім, у 2007 році він розігнав Верховну Раду через те, що парламент поступово, але невідворотно перетворювався на смертоносний для України альянс донецьких бандитів з представниками лівих партій. Розігнав, вже не маючи відповідних повноважень. Подібний волюнтаристський крок здивував колишніх прихильників та приголомшив опонентів.
Україна вдруге від 2004 року опинилася на межі серйозного громадянського конфлікту. Донецький клан та ліві партії спробували зорганізувати власний Майдан, але він вийшов, на диво, неоковирним та вторинним — як з рештою й усе, що походить від ресентименту. У столичному середмісті спалахували бійки між людьми різних політичних уподобань. На Київ йшли внутрішні війська, які той такий «слабкий» президент вивів з-під командування МВС та перепідпорядкував безпосередньо собі.
Втім, тоді до крові не дійшло. У ніч на Трійцю-2007 відбулися перемовини між Ющенком — з одного боку, та Олександром Морозом (від лівих) й Віктором Януковичем (від донецького клану) — з іншого. Вони про щось домовились. Донецько-комуністичний Майдан розбігся по домівках. Внутрішні війська повернулися до казарм. Злі язики та зарозумілі політологи полюбляють казати, що саме тієї ночі було прийнято рішення про те, що Ющенко передасть владу Януковичу, що, зрештою, й сталося у 2010.
5 років правління третього президента більшість українців люблять згадувати як відверто змарнований час, забуваючи про повернення історичної пам’яті, про відзначення найсумніших та найтрагічніших подій на державному рівні (вперше за всю історію незалежної України) та, зрештою, про створення в Україні банківсько-кредитної системи європейського зразка.
Так, звісно, було декілька гучних провалів — передусім у зовнішній політиці. У внутрішній політиці — надто багато людей судили президента за те, що він не пресує лівих та донецьких, нічого при цьому не роблячи зі свого боку. Хай там як, але української України (вибачте за тавтологію) за третього президента побільшало. Саме ця українська Україна, яка закінчувала школи та вступала до вишів між 2005 та 2010 роками перетворилася на головну бойову силу другого майдану та першої україно-російської війни у двадцять першому столітті…
