Сьогодні відомого українського актора Остапа Ступку частіше можна побачити на знімальних майданчиках у Польщі. Проте, і наші глядачі у листопаді матимуть шанс оцінити прем’єру його вистави «Розбитий глек». Про Україну, театр, політику і особисте життя Остап Ступка розповів «FD».
Зараз готуємо прем’єру до мого ювілею. Це п’єса Генріха фон Клейста з епохи німецького романтизму — філософська комедія «Розбитий глек». Вона ніде не ставилася. Був прецедент, коли її переклав Іван Якович Франко. Невідомо чи його праця збереглася. Для нашого проекту її переклав Юрій Андрухович. Мені зовсім не хотілося брати якісь відомі хрестоматійні речі. Так відкриваємо для себе нові виміри у світовій класичній драматургії.
Мене дивує, коли актори кажуть: «О, я так мрію зіграти Гамлета». А я не мрію грати Гамлета. Не думаю, що це обов’язково. Мене цікавить класична драматургія, але невідома українському глядачеві. До чогось конкретно прив’язуватися нема в мене в характері.
Мрію грати ще більш щось інакше в театрі і кіно.
Я змінився. Стукнуло 50 і щось перемкнулося. Клема якась у голові чи підсвідомості. Стаєш інший. Може переходиш в іншу якість, як людина, як актор. По-іншому дивишся на навколишнє середовище, на людей, які оточують. Стаєш спокійнішим, мудрішим. Зі всіма так стається — у когось раніше, в когось пізніше.
Яким буду у 70? Давайте доживемо, а сьогодні треба думати про завтра.
Кіно і театр різняться за способом існування. У кіно в перший знімальний день трапляється грати фінальну сцену. Де ти мав уже набрати емоцію, прожити фільм. А в театрі виходиш о сьомій і до десятої проживаєш зі своїм героєм.
Коли питають, що мені ближче — кіно чи театр, відповідаю як батько. Він казав словами з п’єси Івана Карпенка-Карого: «У мене дві душі і обидві болять». Це абсолютно різне. У кіно є своя магія. У театрі — зовсім інша.
За ролі мене не критикували. Осуджували за участь у проектах. Це було давно і кануло в лєту, як кажуть. Наше суспільство у все вплітає політику. Маємо дивну ментальність — і те зле, і те недобре. Нам треба бути більш об’єднаними, бо ми роздрібнені. А роздрібненість — це слабкість. А слабкість — це проблеми. Вони заважають стати самодостатніми і ні від кого не залежними. Хоча маємо і багато досягнень.
Сьогодні більше знімаюся у Польщі.
З початку війни, у 2014 році, кількість російських акторів зменшилася в Україні — було незручно їх запрошувати. Сьогодні по сто чоловік знімаються, багато хто у головних ролях. Напевно, вони лояльні до України. Але, якщо вони задіяні, то сто українських акторів без роботи. У нас немає профспілки. Український актор незахищений.
На радіо і телебаченні має бути 100 відсотків українського продукту. Ніяких квот. Це що важко вивчити мову? Проблема награна. Нашу територію шматували і не давали спокою. І досі це продовжується.
Україні не вистачає сучасного героя в кіно. Кінематографу треба зробити акцент на фільми про нашу історію. А знімають: она любит его, он любит другую, а та беременна. І народ це дивиться. На таке витрачають гроші. Якось осторонь стоїть Державний комітет телебачення і радіомовлення. «Роксалану» чомусь знімають і показують у нас турки. «Тараса Бульбу» — росіяни. Богдан Сильвестрович казав у таких випадках: «Одне плескати язиком, а інше перти плуга». У нас мали знімати Тараса Бульбу. Не зробили. Зняли росіяни.
У мене був дуже хороший політичний досвід. Коли балотувався у Верховну Раду, хотів втілити у життя закон про меценатство. Підтримуєш культуру — звільняєшся від сплати податків. Закон не прийняли, тому і меценатів недостатньо. Наша партія не потрапила у парламент. Сьогодні йти у політику не маю бажання.
Комуністичний режим застряг у нашій землі. Розказують: декомунізація, зміна назв. Людина з себе має почати зміни. В душі треба декомунізувати себе. Таке враження, що зістригли газон і сказали: все, комунізму нема. Але ж коріння лишилося. Ви з ним нічого не зробили і воно час від часу знову проростає. Наприклад, сфера культури. У нас виявляється в театрі є план, як на заводі. Маємо виконати план по грошах, по прем’єрах, по постановках. План?
Україна рухається крок за кроком. Ці кроки не семимильні, але щось відбувається.
Після революції у 2004 році мене запитали: «Як змінилося життя людини?». Але життя складається з дрібниць — чи вчасно приїхав тролейбус на зупинку, чи є папір у громадському туалеті, чи працює кондиціонер у вагонах метро. Всі говорять про глобальні зміни. А починати треба з дрібниць, тоді буде змінюватися життя громадян.
Складається враження, що ми намагаємося у всіх сферах вигадати український велосипед. Поки що він з квадратними колесами. Бо насправді велосипед давно є. Треба брати позитивний світовий досвід і впроваджувати в себе. Але ми оптимісти. Маємо прорватися у всіх галузях, бо Україна — самодостатня держава. Можемо жити дуже добре. Поки що в цьому заважають.
Дуже багато талановитої молоді йде вчитися на акторів. Наша земля дає колосальну кількість талантів.
Є проблема — багато людей тікає звідси. Їдуть на Захід. Треба зробити такі умови, щоб наші громадяни залишалися тут.
Українські театри мають їздити на гастролі за кордон. Часто мене запитують про це. Маємо що показувати і попит на наших акторів є. Театр може показати світові іншу Україну.
У мене два порадники — мама і дружина. Дружини міняються, а кількість порадників залишається та сама.
До батька за настановами про роботу не звертався. Він говорив про речі технічного плану. Як говорити, щоб голос на сцені звучав. Бо коли не чути слова — це катастрофа.
Всі роблять дурниці. Про них не варто розказувати. Головне — не шкодувати.
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Український актор театру та кіно. Народився у Львові 2 вересня 1967 року у родині видатного українського актора Богдана Ступки. Мати Лариса Семенівна – солістка Львівського театру опери й балету та Київського театру опери й балету ім. Шевченка.
Навчався на акторському факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Через рік після завершення навчання почав працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Грає в театрах, знімається в кіно та працює на телебаченні. Знявся майже у пів сотні фільмах.
Має звання Народного артиста України, лауреат Мистецької премії «Київ» імені Амвросія Бучми. Став кращим актором року у премії «Людина року-2006». У 2017 році отримав Орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Любить одягати вишиванки. Колекціонує чайники і поштові марки.
