У серці Івано-Франківська, серед сирен, тривог і надії, відкрився другий щорічний Український Шекспірівський фестиваль.
Цьогоріч подія почалася не традиційною театральною виставою, а публічним мітингом на підтримку звільнення українських полонених — глибоко символічним актом, який одразу окреслив основну тему заходу: мистецтво як форма опору, пам’яті та спільного болю.
«Це не мир, це ілюзія» — саме так окреслила реальність директорка фестивалю Ірина Чужинович, наголосивши, що театр у час війни перетворюється на ритуал спільного проживання травми, а не просто виставу.
У програмі — класика Шекспіра у новому українському звучанні, зокрема постановки «Макбет», «Король Лір» і «Ромео і Джульєтта», адаптовані до сьогоднішніх викликів. Сцена — це не втеча від реальності, а її віддзеркалення. Трагедії Шекспіра тут перегукуються з долями українців, зокрема тих, хто втратив домівки, служить на фронті або щодня долає наслідки війни.
Одним із яскравих прикладів став актор Юрій Феліпенко, який поєднує театральну діяльність із військовою службою. Його досвід — це не просто роль, це жива метафора Шекспірівського героя, який діє в реальному світі.
📌 Вистави фестивалю відбуваються на фоні постійної небезпеки — у бомбосховищах, у змінених умовах, але з незмінною глибиною сенсу. Глядачі виходять із зали не лише з театральними враженнями, а й з глибшим розумінням того, як мистецтво здатне тримати на плаву спільну національну свідомість.
Фестиваль отримав увагу провідних міжнародних медіа — The Guardian, The Times — як приклад того, як культура в умовах війни може бути не менш потужною зброєю, ніж танки чи дрони. Це не просто Шекспір. Це Шекспір на тлі фронту, в серці боротьби — і це голос України, який чує світ.
