… А почалося все в далекому 1979-му.
Тоді я ще не знав, що після мого приєднання до студентської когорти Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, я назавжди закохаюсь в Україну і залишуся на цій святій землі на десятиліття. Я став слухачем КДУ, факультету міжнародного права і міжнародних відносин. Пізніше, після закінчення, захистив дисертацію і отримав звання кандидата юридичних наук. Освіта, певним чином, визначила мою професійну спрямованість. Від інженера – до заступника міністра закордонних справ, від завідувача учбового кабінету – до заступника Міністра оборони Грузії, рангів Надзвичайного і Повноважного Посла.
– А зараз Президент Асоціації платників податків України…
– Так. Очільник громадської організації. І ще член ради Фонду Богдана Ступки і ради директорів Асоціації зовнішньої політики України. До прийняття рішення очолити Асоціацію платників податків України мене підштовхнули друзі – колишні однокурсники, які вже давно були в українській політиці.
– Той факт, що раніше Асоціацією опікувалась Валентина Арбузова – мати Сергія Арбузова, – не стримував Вас?
– Звісно, були складнощі. Був і «підмочений» авторитет. Але я не звик зважати на минуле, хвалити чи лаяти попередників. Саме через таку мою лояльну позицію, рису – якщо хочете – мені завжди вдавалося зберігати дружні, товариські стосунки з багатьма політиками і бізнесменами… Незалежно від того, у владі вони, чи в опозиції. Асоціація платників податків України нараховує понад 7000 малих підприємців і великих платників, підприємств і банків. Це велика мережа територіальних організацій. А для мене – величезна відповідальність!
– Не сумно після успішної дипломатичної кар’єри?
– Ні. Я – грузин, але з українським серцем. Коли моїй рідній Грузії були потрібні мої сили і досвід я був пліч-о-пліч зі своєю батьківщиною. Коли настав час допомогти Україні – моїй другій вітчизні – я поряд з нею. Я дуже люблю Україну і вірю в український народ. Одразу після подій на Майдані, після анексії Криму і початку війни на Донбасі ми в розпачі не склали руки. Навпаки, почали активно діяти. Відроджували осередки нашої громадської організації на Луганщині, проводили збори, конференції. Всіляко намагалися відповісти запитам суспільства. Зміни, яких потребує країна назріли вже давно і тільки ледачий незрячий не усвідомлював цього. А дехто принципово протистояв модернізації рівня життя простих людей, євроінтеграції спільноти. Ці зміни були хворобливі для чиновників, бо усіх все «влаштовувало».
– До речі, АППУ пропонує визнати задекларовані фізичними особами доходи законними. Чи справедливо це?
– Розумієте… Звісно, не справедливо. Але «все забрати і усім роздати», мабуть, теж, не виважено, не мудро. Асоціація платників податків України пропонує з 1 січня 2018 року визнати задекларовані фізичною особою доходи та майно такими, що одержані без порушення норм відповідного чинного законодавства шляхом добровільного декларування ними протягом 6 місяців з дня набрання чинності нового ліберального Податкового Кодексу України. Без ліберального підходу до декларантів великих і особливо великих статків, рухомого й нерухомого майна може настати колапс. А відтак, усі наші зусилля й очікування податкової реформи, детінізації капіталу, не матимуть ніякого сенсу. Так вчинили й інші країни. Тож, треба робити вибір: чи податкова реформа, чи хаос? Крім того, паралельно цьому потрібно негайно організувати фінансовий контроль в Україні. Треба об’єднати економічні підрозділи Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ і податкової міліції у Службу фінансових розслідувань, яку необхідно зосередити на аналітичній роботі і розслідуваннях.
– Важко зрозуміти таку конфігурацію. Невже замало вже створених структур: НАБУ, НАЗК, САП?..
Усі вони виконують особливі функції, не дублюючи один одного. Служба фінансових розслідувань має фокусуватися лише на аналізі і слідчих діях.
– Добре. Трохи особистого: як Ваша родина сприйняла поклик України щодо Вашої кандидатури на посаду керівника АППУ?
– Скажу відверто: думали колегіально, але рішення приймав я. У мене інтернаціональна сім’я. Син народився в Грузії, донька – в Україні. Отже, міждержавного кордону для мене не існує. Дружині я повік вдячний за розум і терпіння. За те, що вона поклала на свої жіночі плечі виховання дітей і господарчий тягар, даючи мені можливість, як чоловіку, державному службовцю реалізовувати свої амбітні плани, відбутися в цьому житті. Усі мої досягнення, звання, відзнаки й нагороди – все це завдяки саме такому міцному тилу.
– Повертаючись до проблем Асоціації… Яких значних зрушень вдалося досягти за вашого керівництва?
Скажу так: Україна – не Грузія. І географічно, і ментально. Але проблеми однакові. Приміром, податкове законодавство Грузії, після радикального реформування, звільнення великої кількості урядників-канцеляристів, стало досить зручним, простим і прозорим. У податковому кодексі зникли двозначності і щілини для корупційних проявів. А суть законотворчої мови зрозуміліша кожному громадянину, навіть, малоосвіченому. Натомість, українське законодавство, особливо податкове – це темний ліс і пастка для бізнесу, насамперед, середнього й малого. Усі підприємці нарікають на недосконалість і плутанину, на міжрядковий зміст податкових статей, на знекровлення, а не оптимізацію бізнесової діяльності тощо. Чим я можу похвалитися вже зараз? Напевно, невирішених питань залишилося ще дуже багато, але й позитивні зрушення є. Найголовніше, що нас почали чути і прислухатися законодавці. Комітети Верховної Ради і Комісії Кабінету Міністрів України почали ретельно вивчати проблематику бізнес-середовища, зважати на прогалини й побажання. Адже сучасний Податковий кодекс, не повинен більше містити різноманітних тлумачень, розмитості думки. Це – норми і правила, за якими має жити і діяти бізнес. Не ховатися, не шукати манівців, не виживати, а дотримуючись правил, впевнено й успішно працювати, нарощувати економічні м’язи. В усіх розвинутих країнах світу здоровий бізнес-клімат – це запорука процвітання і впевненості у дні прийдешньому. І лише за таких умов будь-який «вірус» на кшталт корупції, бюрократії, лобізму не матиме ознак хвороби чи летального рецидиву.
– Цікаві й влучні порівняння. Ви розмірковуєте, як фаховий дипломат, але з хвилюванням підприємця. Чи маєте свій бізнес?
– Так. Хоча спочатку бізнесом, це назвати було важко. Я зі своїми друзями-бізнесменами зареєстрували в Грузії компанію з надання туристичних послуг й корпоративного туризму. Колись, цей вид бізнесу взагалі не був відомий і не мав ніякого розвитку. Тож, ми за таке й взялися…
Налагодили контакти і почали возити туристів до Грузії на оглядини, знайомили з культурою, звичаями, кухнею… Спочатку, це були невеличкі групи від десяти до сорока осіб, пізніше – понад кілька сотень. Це був відпочинок, бізнес-контакти, бізнес-ланчі, були зустрічі й на досить високому рівні, навіть з Президентом Грузії. Хочу зазначити, що окрім бізнесу, ми переслідували ще одну мету – ознайомчу. Особливо, це стосувалося українських корпоративних груп. Ми возили українських бізнесменів скрізь і показували результати наших реформ. Робили презентації, розповідали й наочно показували, як працюють нові інституції: будинки юстиції, сервісні центри МВС і Податкової служби. Проводили паралелі й аналогії з можливими реформами в Україні. Чимало з тих, хто брав участь у наших корпоративних мандрівках, стали пізніше українськими урядовцями, сподвижниками-реформістами, апологетами нового мислення. Взагалі, Україна – серед інших пострадянських і європейських країн – має виключне право бути успішною, а українці заможними і щасливими.
– Ви так гадаєте?
– Звісно. Я переконаний! Для України все тільки починається. І позитивні зрушення усі відчують вже в 2017-му році. І це не пророцтво. Це об’єктивна реальність.
– А війна?
– Навіть війна, не зможе зупинити колесо історії. Навпаки, коли людина опиняється в складній ситуації, потрапляє у безвихідь, вона починає думати. Коли Росія розпочала військове вторгнення до моєї рідної Грузії, нація об’єдналася. Поки одні захищали кордони, інші втілювали в життя реформи, інтегрувалися до європейської спільноти.
– Гріголе Шалвовичу, коли ми вже торкнулися і цієї теми, скажіть, як людина з дипломатичним досвідом, чи правильним шляхом іде Україна у міжнародних перемовинах?
– Я не звик давати оцінки своїм колегам, але зазначу, що окрім армійського стримуючого фактору проти агресора, завжди, в усі часи була визначною роль дипломатії. Сучасні українські дипломати – це не лише люди в англійських смокінгах з пурпуровими метеликами. Такий дрес-код, скоріше, умовність і данина традиціям, дотримання правил міжнародного етикету. Дипломати в країні, в якій відбуваються бойові дії, – це чорнороби. У них надзвичайно відповідальна місія. Пам’ятаєте вислів: «Коли говорять дипломати – гармати мовчать».
– Пам’ятаю. Але знаю й інший – «Коли говорять гармати, замовкають музи». Адже за кожною смертю – життя, доля, родина, діти…
– Звісно. Війна – це трагедія. І про жодну людину не можна говорити байдуже. Але ті, хто зараз в окопах, не вибирали часу – це час вибрав їх. Честь і слава їм! Повага й вічна пам’ять! Але додам категорично стверджуючи – коли б не прагматична, вивірена політика української дипломатії – Україна могла б стати країною-ізгоєм. Але вигнанцем з маргінальним обличчям стала інша країна… І ми знаємо її назву. Натомість, в Україні відбуваються реформи, безвізове питання доходить до логічного завершення, надаються міжнародні транші, покращується інвестиційний клімат. Звісно, не можливо так швидко навести лад у багатомільйонній країні, задовольнити всіх і окремо кожного одночасно. Україна століттями страждала від несправедливості, вторгнень, руйнацій. Але, як Фенікс відроджувалась, ставала на ноги і починала новий злет до сонця. Я вірю в Україну, вірю в Грузію – це дві мої неподільні батьківщини.
– Ви щаслива людина?
– Напевно (всміхається – ред.). Людина народжується вільною, і я щасливий, бути вільним у своїх роздумах і вчинках.
– Дякую за цікаву розмову.
– Навзаєм. Мені зовсім не важко було бути відвертим і щирим.
