Міжнародний дипломатичний журнал Fashion of Diplomacy відзначає два роки з часу виходу свого першого номера. Як починався проект найбільшого в країні дипломатичного журналу розповідає Анна Авраменко, засновниця і головний редактор журналу FD, засновниця Parade of Nations, засновниця Diplomatic Golf Cup.
Сьогодні Анна з командою всі свої ініціативи об’єднала у міжнародний проєктний офіс Ukraine Unites.
Ви починали з невеликого проєкту. Розкажіть, як вдалося вирости до одного з потужних представників української культурної дипломатії?
— Три роки тому нас було двоє — я і мій чоловік. Ми переймалися тогочасною ситуацією, в Україні та світі. І зрозуміли — потрібно щось створювати, щоб доносити правдиву інформацію про Україну у світ. Подумали, що це повинен бути інтернет портал. Спочатку про Ukraine Unites не йшлося. Ми працювали над Fashion of Diplomacy. Так хотіли об’єднати дипломатів.
Мені здається, кожна людина — дипломат, абсолютно кожна. Якщо ми, як туристи, їдемо за кордон — ми теж дипломати. Тому що ми, як українці, представляємо там нашу культуру, наші традиції — як ми одягнені, як говоримо, як ми себе поводимо. І ми не хотіли ставати свого роду дипломатичною Біблією — збірником правил, заборон і пояснень. Тому додали слово «fashion» і створили портал.
Почали просто удвох після роботи наповнювати його якісними новинами. Тобто займалися звичайним рерайтом. Дивились ukr.net, Google, шукали новини, сюжети, репортажі. Позитив про Україну. Через чотири місяці ми почали спостерігати, як без жодної копієчки на рекламу нас почали читати міжнародники. І сам портал почали шукати і читати люди з інших країн. Запити надходили зі Сполучених Штатів і Європи.
І ми зрозуміли, що просто порталу мало, потрібно ще щось. Отримали свідоцтво і вже на базі порталу з єдиним брендом створили журнал. Перший випуск вийшов 1 червня 2017 року. Випустили ми його у вигляді «пілота» в тисячу примірників і побачили, що є попит на хорошу інформацію. Не просто заклики в плані: «Давайте вірити в світле майбутнє! Все добре! Давайте посміхатися!» Ні. Якщо аналітика, то тільки якісна, якщо інтерв’ю, то з кимось вартим уваги і позитивним.
Але журналом ви не обмежилися.
— Буквально за два місяці випуску журналу, вже на етапі підготовки третього номера, ми організували 1-й Міжнародний круглий стіл. Це було саме на підведення підсумків 25-ї річниці Незалежності України (йшов 26-й рік).
Ми побачили реакцію міжнародної спільноти в Україні на наш захід, знову-таки без реклами. Всі відгукнулися. Люди активізувалися.
Стало видно, що потрібно це робити. І вже через півтора року, минулого літа, у нас вийшов великий шестивекторний рух, нам вдалося запустити проєктний офіс Ukraine Unites.
Нині у нас три власних носії: журнал, інтернет портал, Міжнародний дипломатичний інтернет портал dip.org.ua.
Ukraine Unites дає доступ до бази знань, бази контактів всім, хто працює над розвитком дипломатії в Україні. Ми готові цим ділитися, щоб інші теж отримували щось позитивне, а імідж України ставав кращим.
Ви працюєте з іноземними дипломатами, постійно з ними спілкуєтесь. Як реагує міжнародна спільнота на останні події в Україні?
— Можу запевнити, що у нас дуже активні та вірні міжнародні друзі. Вони готові у будь-який момент підставити нам плече та підтримати нас. Це було й раніше, і після виборів Президента України підтримку наша держава не втратила. Тому, все що нам потрібно, це прийти і сказати: нам потрібна допомога і ми готові працювати, не просити милостиню.
Навпаки — маємо показати нашу спроможність. У нашої нації величезний потенціал. Ми талановиті й вдало реалізуємося в ІТ-сфері, в аграрній галузі, в будівництві, в мистецтві, та що казати, — скрізь можемо показати результат. Тому мені дуже приємно чути слова Володимира Зеленського, який розуміє, що потрібно не просити, а об’єднати нас всіх в єдину українську націю і просто робити свою справу.
Значна частина роботи вашої команди перетинається із функціями Міністерства закордонних справ, Мінінформполітики, Генеральної дирекції обслуговування іноземних представництв, а іноді й Міністерства культури. Але ви комерційна структура, чи підтримують ваші ініціативи міністерства і чи отримуєте якусь фінансову підтримку від держави?
— Так, насправді, якщо розділити всю нашу роботу, проєкти, носії, бізнес зустрічі, то можемо говорити, що частково це робота наших Міністерств. Але ми не претендуємо на визнання чи чиїсь лаври. Як я зазначала у попередніх відповідях, ми ставимо перед собою мету — діяти, об’єднувати і допомагати.
Тобто, бери й роби і показуй приклад іншим. Нам, звичайно, дуже приємно, що нас підтримує Міністерство закордонних справ України, вони нам сприяють інформаційно. Також коли є питання щодо діяльності інших міністерств, ми звертаємось і нам допомагають. Але ця допомога інформаційна. На рівні держави є програми підтримки культурної дипломатії.
Але поки що вийти на рівень такої співпраці нам не вдалося. Ми створюємо наші проєкти не завдяки, а всупереч цьому.
Зараз дуже популярний вислів — публічно-культурна дипломатія. Як ви його трактуєте?
— Популярним термін став зовсім недавно. Гостра потреба у такій діяльності почала відчуватися з початком війни у 2014 році.
При чому боротися треба було одразу на всіх фронтах — і всередині країни і представляти нас у світі. Публічно-культурна дипломатія — це політика м’якої сили. Де не пробивається офіційно МЗС, завжди можна знайти спільну мову в інший спосіб. Але останнім часом це поняття нівелюється і втрачає своє першочергове завдання — відстоювати інтереси України. На кожному кроці усі дотичні й недотичні до цієї діяльності пов’язують себе з нею. Мені здається, має бути межа, інакше втратимо не лише сутність, але й можливості як країна, в першу чергу. Маю на увазі, що заходи, інформаційні видання, виставки українські й про Україну мають бути на такому рівні, що комар носа не підточить.
Ваші проєкти об’єднують людей з різних країн і різних культур. Що Вас надихає?
— Коли починали, був стан тривоги від того, що відбувалося. Ми почали думати, що потрібно культивувати в інформаційному полі щось добре, позитивне, хороше, що об’єднує.
Робити щось, що відкриє людям очі. Допомагати вірити в добро, бачити це гарне, збирати таких людей разом, посміхатися, розповідати, давати можливість себе проявляти. Мене це надихає.
І, напевно, це і є один з соціально відповідальних моментів у житті — коли доходиш до певного рівня, до певного віку з певним багажем знань. До того стану, коли вже пора щось змінювати своїм прикладом. Не просто говорити: «Давайте змінимо». А саме своїм прикладом, потихеньку, по крупинках, перетворювати це в хороший досвід. Маю велику надію, що це допомагає людям.
Поділіться, якими особистими принципами і переконаннями ви керуєтеся у житті й роботі?
— У мене є три правила, як би це банально не звучало. Вони прості. Перше — вір в те, що ти робиш. Друге — бери і роби. Не говори, не думай, що, не аналізуй — просто роби. Якщо ти віриш, ти просто береш і робиш. Третє — навчися одержувати задоволення від того, що робиш.
У чому найбільша проблема нашого суспільства?
— Люди перестали вірити і довіряти. Потрібно, щоб всі ми робили більше — давали можливість відчути свою любов, свою доброту. Також певною мірою відчували відповідальність за свої дії щодо себе й інших. Треба, щоб кожен почав змінювати країну і світ із себе. Тоді б й інші люди, напевно, почали б прислухатися. Почали один з одним ділитися.
Мені здається, в останні роки відбулася якась втрата часу і можливостей. Це розвивалося десь з 91-го-92-го року. Люди не продовжили передавати свої цінності. Тобто, чим більше ми б все це підхоплювали: вірили, робили, відчували тільки те, що добре, то тоді, напевно, це перетворювалося б у такий добрий, людський світ без кордонів, якщо можна так сказати.
Який шлях розвитку мають обрати українці, щоб вистояти у вирі геополітичного протистояння?
— Нам треба бути єдиними. Моя двоюрідна бабуся (вона завжди жила поруч з нами, у неї не було дітей, і ми для неї були її онуки) завжди казала: «Дітки, ви маєте зрозуміти: що гілочка до гілочки — це вже віник. Якщо у нас є віник, то ми можемо хату підмести. І нас вже не зламаєш, бо одну гілочку можна зламати, а разом — не так просто». Це стосується всіх українців — на Сході і на Заході, Півдні і Півночі, і за межами нашої держави. Зараз велика загроза втратити найдорожче — свободу і незалежність, яку виборювали століттями.
Тільки разом вдасться подолати ту біду, яка сунеться на нас. Світ не зможе врятувати нас від нас самих — від розбрату, корупції, зневіри і популізму. Є завдання, які повинні виконати власними силами. І громадянський обов’язок не лише раз на п’ять років прийти і проголосувати на виборах. А ще ці п’ять років жити так і працювати так, ніби ми вже маємо країну, про яку мріємо. І тоді мрія стане реальністю.
