Відомий український театральний режисер, який нещодавно здобув звання заслуженого артиста України, Петро Авраменко, розповідає про свій творчий шлях на сцені, про цікаві та непрості стосунки з українським кінематографом та про постановку наймістичнішого спектаклю, який тільки можна уявити в репертуарі українських театрів.
Спектакль ВІЙ, створення спец ефектів, які не поступаються кінематографічним, забобони і повір’я, що стосуються цього твору М. Гоголя, — ексклюзивно для FD.
Розкажіть, будь ласка, про Ваш творчий шлях. Що вплинуло на Ваше рішення займатися театральною режисурою?
— Скажу відверто, що я ніколи навіть не замислювався, ким стати: актором чи, тим паче, режисером. Випадок. Саме випадок вивів мене на цю стежину, по якій я йду і сьогодні. Це вже потім, коли я почав працювати на професійній сцені, коли подорослішав і почав аналізувати своє життя, то зрозумів, що я із самого дитинства займався тим, чим займаюся і зараз. Мої дитячі роки пройшли в селі. І саме там, у школі, а згодом і в клубі, я постійно виступав. На перший погляд, нічого дивного, адже більшість дітей робили те ж саме. Але я не просто виступав, я ще й розповідав усім, що і як потрібно робити на сцені. Це стосувалося не лише шкільних виступів, але й великих концертів у клубі. І що найцікавіше, мене всі слухалися. Це вже потім я дізнався, що ця професія називається режисер.
Розкажіть про Вашу першу роль. У якому спектаклі Ви зіграли і які були перші враження?
— Перша моя велика роль на професійній сцені — Фігаро. Мені важко зараз говорити про те, наскільки мені поталанило наблизитись до прочитання глибини цього образу, створеного талантом Бомарше.
Пам’ятаю лише, що мене тоді захопила якась молодеча відчайдушність і водночас природна мудрість героя. Після прем’єри підійшов сивочолий критик і сказав мені теплі слова про мою першу велику роботу на професійній сцені. А через паузу додав: «На вас чекає гарне сценічне майбутнє, якщо будете безжально вимогливим до себе!» Відверто кажучи, ці добрі слова на мою адресу я сприйняв дещо скептично, а от пораду запам’ятав. До речі, згодом, у 2012 році, цей сивочолий театральний критик видасть власну книгу «Метафоричний театр Петра Авраменка», у якій розкриє сутність того театру, який я прагнув створити. Ім’я критика, з яким я до моєї першої ролі ніколи не спілкувався, — професор Олександр Чирков. У нього ж згодом я закінчив й аспірантуру, а при заснованому ним науково-дослідному інституті «Драматургія» я створив театр-лабораторію «Бурсаки».
Розкажіть про Вашу першу постановку, що це був за спектакль?
— Першою моєю режисерською роботою була вистава «Таратар» за драматичною поемою Олеся Бердника. Над виставою працювали ночами, після роботи, оскільки в репертуарному плані вона просто не значилася. Йшов 2005 рік. Тоді ми, молоді актори, прагнули долучити глядача до роздумів про складні процеси, які відбувалися у реальному житті. Згодом виставу показали на мистецькому фестивалі «Золота Україна». Прийшов перший успіх, а з ним — роздуми над сутністю театру, його призначенням і покликанням. І над роллю режисера у творенні театру. Оскільки він, театр, — і Храм, і Голгофа, і Кафедра, і Школа. Глядач приходить до театру як до Храму мистецтва, Режисер і актори, які творять це мистецтво, зі сцени, як з Кафедри, повинні говорити про нагальні проблеми сучасності. І водночас театр — це Голгофа: оскільки кожен може кинути камінь у творця, вважаючи, що лише він, той, хто кидає камінь, має право на істину в останній інстанції. Хоча камінь не так вже й погано: адже театр не може лишати глядача байдужим. Якщо глядач залишає театр цілком байдужим, значить слід бити на сполох.
А от першою моєю репертуарною роботою стала вистава «Забути Герострата» Григорія Горіна, прем’єра якої відбулася у 2005 р.
Звичайно, події того часу не могли не позначитися на моєму причитанні п’єси. Тому й вистава набула гучного резонансу. Але згодом, у 2011 році, коли я створював другу редакцію цієї вистави, вона набула ще й інших відчутно філософських рис. Змінився час змінився і я, а разом зі мною — й вистава. А потім… Потім були інші вистави, які творилися за інших часів, і поставали переді мною інші проблеми, на які я не міг не відгукнутися. Адже митець живе у певному часі й говорить зі своїми сучасниками про те, що їх хвилює. І не важливо, на якому драматургічному матеріалі режисер вирішує нагальні питання. Чи то на п’єсах класичного репертуару, чи то сучасних драматургів. Головне, щоб відчуття пульсу часу було притаманне тим сценічним роботам, які режисер виносить на суд глядачів.
«Вій», це мабуть один із найвідоміший з останніх Ваших спектаклів. Чому Ви обрали саме цей, доволі складний та макабричний твір Гоголя?
— До цієї вистави готувався довго. Дуже довго. Спочатку стилістику майбутньої вистави випробував у виставі «Ніч навпроти Івана Купала», яка була поставлена мною у театрі-лабораторії «Бурсаки». І тільки після такого, якщо можна сказати «ескізу», розпочав роботу на «Вієм». У цій виставі я виступив і як режисер, і як сценограф і автор сценарію.
У сценарії я залишив максимально описову частину Гоголівського тексту. А в оформленні — мінімальну декорацію. На перший план я вивів персонажа з його неоднозначною філософією та внутрішнім світом.
А от щодо того, що «Вій» макабричний, то тут є про що поговорити. Це — як читати Гоголя і що побачити у творі. Адже наше сприйняття художнього твору (чи то літературного, чи то сценічного) вкрай суб’єктивне. Ми бачимо те, що хочемо бачити, що відповідає нашому уявленню про світ, у якому нам судилось жити. Адже модне сьогодні сленгове слово «макабричний» означає врешті-решт похмуру, жахливу атмосферу. В таких творах завжди домінують символи смерті. У Гоголя, як на мою думку, не жахіття, як у Стівена Кінга, не поетизація смерті, як у Едгара По, а жага до світла. Тому й Вій у моїй виставі — не містичний монстр, а… А не скажу, приходьте на виставу. Скажу лише те, що вистава заглиблює глядача у чарівний світ, наповнений мелодикою українських народних пісень, розкутого гумору і вражаючого драматизму.
Гоголівські персонажі живуть і діють у двох світах: у містичному і реальному, фантастичному і побутовому. Дві заблукалі душі Хоми та Панночки прагнуть знайти вихід, але не можуть, бо він не здатен покаятися, а вона не може простити. Це вічне протистояння закручує у вир не тільки їх, а й усіх, хто їх оточує.
Всі вони стають заручниками своїх жахів, які водять їх душі по зачарованому колу. І лише Вій… І знову не скажу. Запрошую всіх на виставу.
Ви знімаєте фільм про цікаву, але, на жаль, мало знану в Україні постать — барона Івана де Шодуара?
— Цей фільм належить до проекту серії художньо-документальних фільмів про видатних діячів історії, культури та мистецтва.
Перший з цієї серії — «Вогонь самопосвяти» ми зняли про Олега Ольжича, видатного українського поета, політичного діяча, науковця, археолога. Фільм характеризується великим діапазоном тем і сюжетів. Ми простежили феномен особистості, яку слід розглядати не лише як політичного діяча, але також як людину, що зробила великий внесок у науку та мистецтво.
Фільм про життя барона Івана де Шодуара — це фільм про неординарного хіміка, колекціонера, науковця, засновника унікального парку в м. Житомирі. Неймовірно багату людину, й хочеться зауважити, водночас щедрого мецената та щиросердного благодійника. Людину, що заповіла свої статки на встановлення «Шодуарівської премії» за значний внесок у розвиток науки. Таку премію можна б було порівняти з Нобелівською, якби заповіт барона було виконано.
Сюжет фільму про барона де Шодуара побудований на реальних історичних фактах, домислах, легендах та містифікаціях. У фільмі поставлено безліч запитань, і всі вони стосуються однієї реальної і водночас таємничої особистості, ім’я якої — барон Іван Максиміліанович де Шодуар. Останній із роду Шодуарів.
Що складніше — театральна режисура чи режисура кіно? І що простіше?
— Простіше нічого не робити. Хоча особисто для мене це складно. Я звик до руху, до постійних пошуків. Кіно й театр — це одна складова, яка діє за одним принципом. Нині в сучасному театрі дуже вдало використовують прийоми кіно, завдяки яким театральні режисери мають можливість точніше й цікавіше донести своє бачення. Порівнювати за складністю кіно і театр не можна, тому що кожне мистецтво складне і своєрідне по-своєму. Але точно можна сказати, що театр поєднує в собі всі види мистецтва в одне синтетичне дійство.
І при творенні театральних вистав режисер уже не може обмежуватися лише прийомами, які були притаманні театру від часів його народження.
Держава цьогоріч вшанувала Вас званням Заслуженого артиста України.
Як Ви ставитесь до цього? Звичайно, приємно, що вшанували. Надзвичайно приємними були моменти щирих, підкреслюю, щирих привітань, особливо від тих людей, від яких і не сподівався.
Яку постановку найближчим часом Ви запропонуєте нашому глядачеві? Ваші плани на майбутнє?
— Зараз є декілька розробок. І я у творчому пошуку.
Чого б Ви хотіли побажати читачам нашого видання?
— Впевненості у завтрашньому дні.