«Український інститут створює додатковий вимір — культурну дипломатію, яка також допомагає державі досягати своїх стратегічних цілей» — розповідає Володимир Шейко, Генеральний директор Українського інституту, ексклюзивно для Fashion of Diplomacy.
Пане Володимире, створення Українського Інституту при МЗС України припало на один із найважчих періодів новітньої української історії. Чи можна казати, що саме збройна агресія та інформаційна війна проти нашої країни стали тими імпульсами, які обумовили створення Інституту?
— Соціальні й політичні трансформації, які пережила Україна після Революції Гідності, безумовно, стали імпульсом до якісно нової політики у сфері культури та культурної дипломатії. З’явилося розуміння їхньої важливості для суб’єктності країни, для інформаційного захисту, для розвитку спроможності України як держави. Це закономірна реакція на зовнішні виклики й подразники, коли країна опинилася в ситуації вимушеної протидії інформаційному, силовому, культурному впливу іншої країни і раптом усвідомила, що не має для цього міцних інституцій і структур.
Тому очевидно, що зовнішньополітична ситуація, в якій опинилася Україна, вимагає нестандартних, нелінійних підходів для протидії російській агресії.
З іншого боку, — існує й внутрішній запит українського суспільства на якіснішу політику в гуманітарній сфері. Саме цей запит стимулював оновлення управлінських підходів у вже існуючих інституціях (таких як Мистецький Арсенал, Довженко-Центр, Держкіно), а також появу низки нових — Українського інституту, Українського культурного фонду, Українського інституту книги. Зараз ми разом із колегами з цих організацій вибудовуємо моделі співпраці, які зможуть дати максимальну синергію наших зусиль як всередині країни, так і поза її межами. Запускаючи Український інститут, ми розуміємо, що з’явився запит на якісно новий формат горизонтальної взаємодії. Постмайданне вікно можливостей означає не лише появу нових соціальних ліфтів, але й спільну відповідальність перед суспільством тих, хто завдяки цим ліфтам отримав нові можливості для змін і реформ.
Просування національної культури за кордоном передбачає не лише прибутки, але й серйозні витрати. Чи готові Ви до цього?
— Насамперед , хочу почати з термінології. Я б не розглядав це як витрати, а радше як інвестиції. Системна діяльність у царині культурної дипломатії створює неоціненні здобутки для країни, яка завдяки цьому стає зрозумілішою закордонній спільноті, формує довкола себе поле довіри, може ефективно комунікувати себе в сучасному світі, і тим самим набуває для себе інші переваги — збільшення туристичного потоку, інтенсивніше економічне співробітництво, покращення (в довгостроковій перспективі) безпекової ситуації і так далі. Це довгострокова інвестиція, яку неможливо виміряти одразу і, так би мовити, «в кілограмах».
Звичайно, така діяльність потребує суттєвих коштів. Будь-яка країна витрачає значні бюджети на оборону, освіту, соціальний захист і створює можливості, щоб розвивався творчий потенціал кожної людини. Це соціальні блага, у які держава апріорі повинна інвестувати час і гроші. Український інститут створює додатковий вимір — культурну дипломатію, яка також допомагає державі досягати своїх стратегічних цілей.
Крім того, в нас є приклад інших країн, які це давно зрозуміли й ефективно роблять, — принаймні, ті країни, на якість і рівень життя яких ми хотіли б рівнятися. Чи готова до цього Україна, чи цілком розуміє необхідність таких інвестицій? Пам’ятаю, якось із колегою з Українського наукового інституту Гарвардського університету Олегом Коцюбою ми говорили про те, чи може держава зрозуміти неочевидну на перший погляд роль культури в своїй національній безпеці. Він сказав, що культура так само рятує людські життя, як це роблять військові, просто це відбувається в інший спосіб. Мені близька ця теза, я розумію необхідність цих витрат. З іншого боку, поки Український інститут не стане успішним і не продемонструє ефективність культурної дипломатії, нам непросто переконувати скептиків. Тішить те, що керівництво МЗС неодноразово називало культурну дипломатію одним із пріоритетних напрямів своєї роботи.
Яким є бюджет Інституту?
— Бюджет інституту на 2019 рік складає 90 млн грн. Із них приблизно третина запланована на реалізацію двостороннього Року культури Австрія–Україна 2019. Решта програмних коштів спрямовуються на культурні та освітні проекти в шести інших країнах, програми міжнародної мобільності та утримання інституції.
Чи залучатимете Ви спонсорські кошти?
— Плануємо, звісно, це робити. Ми хочемо диверсифікувати джерела свого фінансування, щоб зменшити навантаження на державний бюджет. Це комплексна й довготривала задача. З мого досвіду роботи в аналогічній інституції — в Британській Раді, — яка теж у певний момент поставила собі за мету максимальне залучення партнерських та спонсорських коштів, — перші результати з’явилися лише через декілька років після початку системної роботи. Потрібно послідовно вибудовувати довіру з партнерами, треба мати напрацювання, які приваблять потенційних спонсорів і партнерів, треба мати гарно налагоджену й розгалужену міжнародну мережу філій, через яку партнери теж можуть досягати своїх комунікаційних цілей.
Варто розуміти, що наш статус державної установи накладає на будь-які спонсорські кошти, залучені нами, ті самі обмеження, як і на бюджетне фінансування. Це стосується публічних закупівель, звітності, планування і так далі. Тому для більшої ефективності Інституту та й усій культурній сфері конче потрібна дерегуляція та більша свобода використання цих коштів.
Для уникнення потенційних ризиків, пов’язаних з позабюджетними коштами (скажімо, маніпуляції змістами чи спроби неправомірного впливу на ухвалення рішень), у багатьох закордонних державних організацій, які працюють зі спонсорськими грошима, існує так званий процес due diligence. Українською мовою це поняття можна перекласти як «перевірка доброчесності»; воно передбачає сканування потенційного партнера в тих аспектах, що стосуються етичності ведення бізнесу, відсутності зв’язків з виробниками зброї, терористичними організаціями чи країною-агресором. Скажімо, Британська Рада, в якій я працював, дуже чітко визначала коло компаній, з якими вона не могла працювати як оператор публічних коштів. Тому, хоч ми в цілому підтримуємо залучення спонсорських грошей як одну з стратегій для досягнення сталості організації, цілком зрозуміло, що для цього нам знадобиться ще чимало часу, зусиль та ресурсів.
У яких країнах запрацюють перші філії Інституту і чому?
— Ми сподіваємося, це будуть Польща, Франція й Німеччина — це наші пріоритети, узгоджені з МЗС. Це найбільші політичні сили Європейського Союзу, стратегічно важливі для України. У цих країнах є багато інституцій, з якими Україна вже працює, нас там знають, ми можемо розраховувати на осередки закордонних українців, які є нашими союзниками.
Також до числа наших фокусних країн на 2019 рік входять Австрія, Великобританія, Італія, Чехія, Іспанія, Литва. Це — мікс політичних важковаговиків та менших країн, які, утім, мають давні й напрацьовані зв’язки з Україною, або тих, які стикаються зі схожими викликами щодо інформаційної безпеки чи мають досвід того, як невеликими ресурсами можна зробити значний вплив у сфері культурної дипломатії.
Як відбуватиметься співпраця між Інститутом та МЗС? Якою є ступінь автономності Інституту?
— Міністерство закордонних справ є органом управління для Українського інституту. Це означає, що вони затверджують наш річний кошторис та інші документи, що регламентують нашу діяльність. Але ми маємо публічно задекларовану керівництвом МЗС автономію у формуванні своєї програмної діяльності. Концепція автономності Інституту від МЗС озвучувалася міністром закордонних справ Павлом Клімкіним ще на початку 2017 року, коли тільки з’явилися перші напрацювання МЗС щодо майбутньої інституції. Можу засвідчити, що не лише на рівні заяв, але й після початку роботи Інституту, Міністерство послідовно дотримувалося цієї позиції. У нас є розуміння, що Український інститут є частиною зовнішньої політики України і тому має узгоджувати свою роботу з Міністерством закордонних справ. З іншого боку — в силу своєї експертності — Інститут повинен формувати і здійснювати державну політику у сфері культурної дипломатії. Тут ми налаштовані на плідну співпрацю з МЗС, тому що це спільна справа, яка дозволить зафіксувати стратегічну важливість цієї функції на державному рівні й дозволить забезпечити її стале фінансування.
Ця співпраця природним чином продовжить і підсилить ту потужну роботу з публічної і культурної дипломатії, яку МЗС і закордонні дипломатичні установи України вже здійснюють кілька років поспіль. Але те, що культурна дипломатія тепер виокремлена в окрему інституцію, дозволить нам збільшити кількість проектів у цій сфері, а також розвантажити посольства й консульства. Окрім того, Український інститут виконуватиме важливу дорадчу функцію і слугуватиме для них точкою контакту з українським культурним простором. Так само, як співробітники посольств і консульств є для нас джерелом знання про країни свого перебування, так і ми для них маємо бути зв’язковою ланкою з актуальними культурними процесами в Україні.
Яку саме культурно-просвітницьку діяльність провадитимуть закордонні філії Інституту?
— Про це ще трохи зарано говорити, тому що наразі не визначена юридична і господарська модель філій. З іншого боку, незалежно від форми їхньої діяльності, нашими пріоритетами залишатимуться забезпечення представлення української культури за кордоном, участь України у ключових культурних, освітніх і наукових подіях світу, міжнародні обміни і мобільність, підтримка україністики та українських студій, викладання і популяризація української мови за кордоном, дослідження сприйняття України та українців у світі. Також ми активно вивчаємо досвід роботи інституцій культурної дипломатії інших країн, і він обов’язково буде врахований.
Чи буде вивчення української мови безкоштовним у філіях Інституту?
— На мою думку, оскільки це послуга, було б логічно, щоб вона була платною. Наразі ми активно спілкуємося з Міністерством освіти і науки з питань розробки навчальних програм з української мови як іноземної, а також державної сертифікації рівня володіння мовою.
Ви маєте досвід роботи у Британській Раді. Чи плануєте Ви використовувати досвід цієї структури?
— Останні кілька років я працював у Британській Раді як керівник мистецьких програм для регіону з 15 країн Південно-Східної Європи та Центральної Азії, зокрема Сербії, Грузії, Казахстану, Туреччини, України. Моїм завданням було визначати, чим займаються тамтешні мистецькі команди і створювати для них, наприклад, комунікаційні компанії, бути зв‘язковим між ними і центральним офісом у Лондоні. Перед тим, як очолити Український інститут, я був директором мистецьких програм саме для України. Моя команда займалася програмуванням проектів у сфері кіно, літератури, дизайну, музики та інших.
Я здобув досвід роботи в установі, для якої є ключовими принципи прозорості й підзвітності, розвинута функція комунікації та зв’язків з громадськістю, готовність інвестувати в розвиток співробітників, розробка проектів у партнерстві з локальними інституціями.
Ці підходи я намагаюся втілювати і в роботі Українського інституту.
