Є люди, які будують успішний бізнес. Є люди, які змінюють міста. А є ті, кому вдається поєднати і перше, і друге.

Віталій Гуменюк — вінницький підприємець, ресторатор, меценат та ініціатор низки проєктів, які формують сучасний туристичний образ Вінниці. Його діяльність давно вийшла за межі традиційного бізнесу, адже багато реалізованих ним ідей працюють не лише на розвиток окремих підприємств, а й на розвиток міста загалом.

У розмові з Fashion of Diplomacy ми говоримо про підприємництво та відповідальність, про сміливість втілювати нестандартні ідеї, про створення туристичних маршрутів та нових точок тяжіння, про війну, волонтерство і бачення майбутнього України. А головне — про людей, які своїми діями щодня доводять, що справжній розвиток починається з любові до свого міста.

Особистість

— Якби сьогодні Вам потрібно було представитися трьома словами, які б це були слова?

Вільний, щасливий, впевнений.

— Що найбільше сформувало Вас як підприємця — освіта, життєвий досвід чи помилки?

Помилки є мотиватором до навчання. Навчання — це процес пошуку відповідей на питання: «Що я зробив не так?». А життєвий досвід — це сукупність усіх помилок і роботи над собою, які відповідають на питання: «Як більше не налажати?».

Тому тут важко сказати, що було першим — курка чи яйце. Усе має свою роль у збалансованому процесі саморозвитку.

— Який момент у житті став точкою неповернення, після якої Ви зрозуміли, що будете працювати тільки на себе?

Якось я був працівником відділу розвитку мережі мінімаркетів. Була велика команда професіоналів своєї справи. Мережа розрослася настільки, що склад площею 1000 м² уже не справлявся із завданнями, і його потрібно було перевезти в нове приміщення площею 3000 м².

Моя задача була виключно логістична — демонтувати обладнання та перевезти його. На це давали три дні.

Я розумів, що після переїзду потрібен буде ще час на монтаж і завантаження товару. Тому вирішив ужатися в часі та виконати роботу за одну добу. Ми з підрядниками працювали весь день і всю ніч. Я пообіцяв хлопцям ті самі гроші, що й за три дні роботи, якщо впораємося за один.

Ми виконали завдання. Компанія виграла два дні, швидше повернулася до нормального режиму роботи та не втрачала гроші через простої.

Вранці я прийшов до керівника, відзвітував про виконану роботу й попросився додому помитися та виспатися. У відповідь почув, що я дурень, якщо виконав задачу за добу, коли мені давали три дні. Мене не лише не преміювали, а ще й не відпустили додому.

Спочатку було образливо. Потім я подумав і зрозумів, що він правий. Я справді був дурень. Якщо я з такою віддачею працюю за зарплату на чужу компанію, то що було б, якби працював на себе?

Тоді я зрозумів, що хочу будувати власну справу.

— Що Вас мотивує більше: прибуток, свобода чи можливість впливати на середовище навколо?

Прибуток дає мені можливість бути вільним. А впливаю на середовище навколо тому, що хочу сам комфортно жити у цьому середовищі.

— Які життєві принципи Ви вважаєте основою свого успіху?

Завжди продовжувати рух уперед. Навіть якщо натикаєшся на стіну обставин — аналізуєш, коригуєш дії, адаптуєшся до нових умов і продовжуєш рух далі.

Бізнес

— Якою була найскладніша помилка на шляху до успіху?

Вірити в те, що люди навколо тебе думають так само, як і ти.

Людський фактор — найочевидніший, але водночас і найбільш непередбачуваний ризик. Не можна вірити людям на сто відсотків. Завжди потрібно мати план Б на кожному етапі реалізації задуму.

— Чому Ви обрали саме ресторанний бізнес?

Найлегша точка входу. Можна починати з мінімальної суми. Крім того, я люблю смачно поїсти. Для мене їжа — одне з найдоступніших джерел задоволення у світі.

А ще приготування їжі — це елемент мистецтва. Це перформанс, результатом якого є процес створення, готова інсталяція з кольорами та запахами. І ти можеш зробити з цією інсталяцією те, чого не можна зробити з картиною чи скульптурою — спробувати її на смак.

Тобто отримати одразу емоції, враження та задоволення.

— Що важливіше для сучасного підприємця: ідея чи команда?

Ви знову питаєте мене: що було перше — курка чи яйце? Без ідеї ти не збереш команду, а без команди ніколи не реалізуєш ідею.

От скажіть мені: танцюючи танго, яка нога важливіша — ліва чи права?

— Які принципи Ви ніколи не готові порушити заради прибутку?

У моїй системі координат прибуток — це складова багатства. А багатство — це коли тобі достатньо.

Грошей має бути не більше, ніж у сусіда, а стільки, щоб тобі було достатньо. І заради надприбутків у примарному майбутньому я точно не готовий відмовитися від свободи сьогодні.

Вінниця як приклад розвитку міста

— Ви багато інвестуєте не лише у бізнес, а й у розвиток туристичної привабливості Вінниці. Чому це для Вас важливо?

Є величезна кількість експертів, які можуть годинами розповідати, як заробляються гроші. Я можу сказати коротко: гроші приходять від людей.

А туризм — це інструмент, який привозить людей і знайомить їх із містом. Чим привабливіше місто, тим заможнішими в ньому живуть люди.

— Звідки виникла ідея створити вінницьку гондолу?

Це навіть не ідея, а життєва обставина.

У нашій родині багато років жила одна цікава історія. Колись давно, ще за радянських часів, жив-був молодий чоловік на ім’я Іван. Після інституту доля занесла його до Дніпра на стажування.

І була у Івана одна пристрасть — риболовля. Він щиро вважав, що вудочкою рибу ловлять лише особливо романтичні люди, а справжній рибалка має користуватися сітками завдовжки в сотні метрів. Тому й задумав побудувати собі великий човен: щоб і улов помістився, і снасті, і кілька друзів.

Саме в той час запала йому в душу дівчина Анна. І придумав Іван побудувати човен у формі гондоли та зробити їй пропозицію.

Романтичний був Іван. І як після такого дівчина могла не погодитися?

Невдовзі у них народилася донечка, а родина переїхала на берег Південного Бугу. Але річка там була вузька, а гондола — майже десять метрів завдовжки (офіційно — 9,5 метра). Тож місця для неї не знайшлося.

Гондола залишилася в Дніпрі під наглядом далекого родича Мирослава.

Роки минали. І якось одного вечора, через багато років після того романтичного освідчення, Анна , тобто моя бабуся, на сімейній вечері згадала історію про «розкішну лодку, майже яхту», яку колись збудував мій дідусь Іван.

Тут варто сказати, що на той момент ми вже мали сімейну справу — ресторан на воді з власними причалами. Тож почалися пошуки. Один телефонний номер привів до другого. Другий — до третього. Третій — до Мирослава.

Я поїхав познайомитися з родичем і подивитися на ту легендарну лодку.

І коли побачив її вперше — просто завмер. Бо це була не лодка. Це була справжня гондола. Та сама. Побудована руками мого дідуся.

Зрештою, у 2018 році гондола переїхала до Вінниці. Відтоді вона знову живе на воді.

І це історія не лише про човен. Це історія кохання моїх дідуся та бабусі, яка через багато років отримала своє продовження вже у наступному поколінні.

Тому сьогодні ця гондола плаває серед квітучих лілій на Південному Бузі, а я сам час від часу стаю її гондольєром. І мені дуже подобається думка, що тепер на ній катаються закохані пари, так само як колись вона стала символом кохання для моїх дідуся та бабусі.

— Ви причетні до розвитку міжнародного паломницького маршруту Camino Podolico. Як народилася ця ідея?

Насправді у будь-якої великої справи завжди багато батьків, і не завжди легко зрозуміти, хто стояв біля її витоків. Але якщо говорити про Camino Podolico в Україні, то насамперед потрібно подякувати міському голові Вінниці Сергію Моргунову.

У 2019 році під час візиту до міста-побратима Паневежиса його очільник запитав у Сергія Анатолійовича, чи знає він щось про Camino de Santiago. Почувши негативну відповідь, порадив дізнатися більше про цей маршрут і запропонував допомогу в разі бажання долучитися до європейської мережі Шляху Святого Якова.

Після повернення до Вінниці Сергій Моргунов запросив до обговорення настоятеля монастиря Пресвятої Діви Марії Ангельської брата Костянтина Морозова. Саме він розповів про потенціал цього проєкту для міста та України.

На той момент я займався реставрацією катакомб під монастирем, і брат Костянтин поділився зі мною цією ідеєю. Вона мене одразу захопила. Я навіть мріяв створити в катакомбах монастирську трапезну, куди могли б приходити пілігрими після проходження маршруту.

Так я долучився до команди, яка працювала над створенням Шляху Святого Якова в Україні. Потрібно було сформувати спільноту людей, які повірять у цей проєкт: представників влади, духовенства, громадськості та бізнесу.

З часом навколо Camino сформувалася велика команда. Важливу роль у реалізації проєкту також відіграли заступник міського голови Андрій Очеретний та тодішній директор департаменту маркетингу міста Олександр Вешелені.

На жаль, через пандемію та війну реалізувати задум із монастирською трапезною так і не вдалося. Але я пишаюся тим, що був частиною команди, яка допомогла започаткувати цей туристичний, культурний, спортивний і релігійний маршрут.

Найцінніше для мене те, що Camino — це не лише про туризм чи культуру. Це ще й про євроінтеграцію, адже ми стали частиною великої європейської мережі.

Сьогодні проєкт продовжує розвиватися вже без участі багатьох людей, які стояли біля його витоків. Крім маршруту Camino Podolico, з’являються нові напрямки, зокрема Camino Rutheno. А це означає, що проєкт живе власним життям і має майбутнє.

— Більшість бізнесменів думають категоріями прибутку, а Ви — категоріями туристичних маршрутів, міських легенд та нових сенсів для міста. Звідки береться таке бачення?

Із горизонту планування. Коли ти плануєш бізнес мікротранзакціями, то горизонт планування — рік. А якщо дивишся на життя через призму цінностей і сенсів, то горизонт стає більшим за твоє власне життя.

Коли ти дивишся на своє місто через сто років, то й проєкти народжуються довші за життя.

Як то кажуть: суспільство стає великим, коли старі люди саджають дерева, у тіні яких ніколи не доведеться сидіти.

— Що для Вас цікавіше — відкрити новий ресторан чи придумати нову причину, через яку люди приїдуть до Вінниці?

Звичайно, придумати причину, чому люди приїдуть у Вінницю. Ресторан — це лише спосіб монетизувати цей потік людей. Ну і заробити трошки грошей, бо бути мрійником недешево.

— Якою Ви бачите Вінницю через десять років?

Прикладом відбудови України для українських міст, взірцем урбаністики для міст ЄС і процвітаючим місцем, комфортним для життя, куди будуть приїжджати люди не гірше, ніж у Барселону, Мюнхен, Мілан чи Краків.

— Чого сьогодні найбільше не вистачає українським містам для розвитку туризму та впізнаваності у світі?

Розуміння того, що в нас немає нічого, чим можна зацікавити світ. Українським містам потрібно почати вибудовувати нову комунікацію зі світом і створювати новий туристичний бренд.

Війна та відповідальність

— Як повномасштабна війна змінила Ваші життєві пріоритети?

Я нарешті по-справжньому закохався в Україну. А Вінницю перестав сприймати як місто, в якому живу, і почав сприймати все місто як свій дім.

— Що сьогодні найбільше потребує підтримки з боку українського бізнесу?

Ми вже маємо перелаштовуватися на післявоєнний період. Мільйон військових повернеться додому, і ми повинні огорнути їх повагою та вдячністю.

— Чи змінилося Ваше розуміння лідерства під час війни?

Так, однозначно. Навіть маленька людина може відкидати дуже велику тінь.

— Що потрібно зробити, щоб молоді люди не шукали майбутнього за кордоном?

Дати їм це майбутнє в Україні. Людям потрібні чесні суди, справедливість, повага та відчуття гідності.

Особисте

— Що для Вас означає успіх?

Успіх — це не результат. Успіх — це процес. Зупинився — помер.

— Яке рішення у житті Ви вважаєте найкращим?

Повномасштабне вторгнення застало мене за кордоном. Найкращим моїм рішенням було повернутися в Україну.

— Що про Віталія Гуменюка люди знають найменше?

Чомусь зі славою приходить якась аура важливості. Насправді я не прем’єр-міністр. Я звичайна людина і відкритий до спілкування з усіма.

— Яку спадщину Ви хотіли б залишити після себе?

Маю зараз проєкт висадки саду річкових лілій у Південний Буг у межах міста Вінниця. Було б круто, якби колись водили екскурсії та розповідали школярам, що жив один Гуменюк, який зробив Вінницю квітучим садом.