Один із найкращих піаністів сучасності, засновник міжнародного фестивалю Одесса Классикс Олексій Ботвінов розповідає для Fashion of Diplomacy, чим є для нього культурна дипломатія, про те, чи можна грати на роялі у швейцарському парламенті та завдяки чому класична музика допомагає пережити складні часи…
Розкажіть, будь ласка, як почалася Ваша музична кар’єра. Що саме привело Вас до цього?
— Оскільки я із родини музикантів, то це не могло не вплинути на вибір професії. Мене почали навчати грі на фортепіано й вчила мене моя мама. Вона також піаністка. Навчання почалося тоді, коли мені було сім років. Втім, у моїх батьків не було ідеї-фікс зробити з мене професійного музиканта. Я не був вундеркіндом, все відбувалося достатньо спокійно та повільно, але десь у років тринадцять-чотирнадцять я відчув, що хочу пов’язати своє життя із музикою.
Публіка в Україні, Росії, та країнах ЄС добре знана для Вас. У чому головна відмінність між київським, московським та, скажімо, міланським слухачем класичної музики?
— Звісно ж, певна відмінність є. Вона, насамперед, полягає у ментальності людей. Якщо ми говоримо про слов’янську публіку, то вона напрочуд емоційна, тепла, радо відгукується на музику, любить обдумувати музику та прислухатися до неї. Італійська та іспанська публіка, натомість, темпераментніша за своїм характером і реагує на музику не дуже вдумливо, але бурхливо. До того ж, якщо йдеться про Італію чи Іспанію, там прийнято не дуже голосно розмовляти під час концерту й фактично музикант виступає під акомпанемент глядацьких розмов. У Німеччині, навпаки, у залі панує цілковита тиша. Оплески можуть бути гучними, але не такими, до яких ми звикли у Києві.
Себто, можу стверджувати, що глядачі різні у кожній країні і це продиктовано менталітетом та темпераментом.
Розкажіть, будь ласка, про фестиваль Одесса Классикс, арт–директором та організатором якого є Ви. Як складно проводити такий масштабний захід щороку та чи допомагає Вам держава у проведенні фестивалю?
— Проводити його дуже непросто, адже державного бюджету, фактично, немає. Втім, вже цьогоріч з’явився обласний та міський бюджет, розрахований на потреби фестивалю. Минулого року також у міському бюджеті було передбачено певні кошти для Одеса Классикс.
Отже, на місцевому рівні є певні зрушення. У Європі ті з моїх колег, які проводять такі заходи, отримують значно більші бюджети, які покривають більшість фестивальних потреб. Тому вони можуть планувати проведення своїх фестивалів на декілька років наперед. Мені ж дуже складно щороку формувати бюджет навіть попри певну підтримку з боку місцевої влади. Доводиться звертатися до меценатів. У цьому головна складність, адже відсутньою є можливість планувати проведення заходу наперед. Тому кожен рік проведення фестивалю починається фактично з нуля. А це складно, адже домовлятися із артистами треба заздалегідь. Інколи складається враження, що проведення таких культурницьких заходів є важливішим для нас, аніж для держави. Як на мене, подібна політика не далекоглядна.
Наскільки успішно розвивається музичне партнерство Бремен-Одесса? Чи розглядаєте Ви таке партнерство як прояв культурної дипломатії?
— Так, звісно, я бачу це саме як активність у межах того процесу, який Ви назвали культурною дипломатією. Три роки тому, відвідуючи Бремен та спілкуючись із представниками мистецьких кіл, зокрема й з представниками славетного та відомого бременського хору, я зрозумів що ці люди не знають нічого про те, що відбувається у нашій країні. Проте, коли почалася наша співпраця, коли вони приїхали до Одеси та подивилися на те, чим та як живе наше місто, Україна перестала бути для них чимось абстрактним. Вони розповіли про Україну своїм близьким та знайомим.
Подібні проекти, безумовно, можна віднести і до культурної і до народної дипломатії. Також у березні цього року було проведено захід Одесса Классикс у Швейцарії, у межах якого відбувся концерт українських виконавців, вони грали українську та європейську музику.
Наступного дня розпочався щорічний форум «Україна-Швейцарія» й на початку цього форуму у швейцарському парламенті пройшов концерт. Представникам української делегації вдалося вмовити швейцарських високопосадовців поставити рояль у приміщенні парламенту, адже зазвичай такі речі заборонені.
Отже, мені вперше у житті випало грати у приміщенні парламенту. Але справа не лише у цьому — весь форум фактично пройшов під знаком музики і багато політиків як українських, так і швейцарських, які виступали там, казали про важливість культурного чинника у міжнародній співпраці.
Вас багато що пов’язує із російськими діячами культури та із російськими культурницькими інституціями. Як вплинули драматичні події 2014–2018 років на Вашу співпрацю із ними?
— Безумовно, вплинули. Скажімо, моя дружба із російським письменником Міхаїлом Шишкіним, який ще задовго до цих подій емігрував до Швейцарії, не припинилася через війну. Адже він є одним із найактивніших критиків режиму Путіна. Він дуже часто виступає на сторінках провідних часописів світу — New York Times, Washington Post та Guardian зі статтями, спрямованими проти чинної кремлівської влади. Натомість, із багатьма моїми друзями, які мешкають у Москві, контакти було перервано через те, що вони підтримали російську агресію проти України. Також я припинив виступати там — через агресію. До 2014 року я мав концертну діяльність у Росії, але анексія Криму та вторгнення на Донбас поклали цьому край. Я не вважаю для себе можливою будь-яку співпрацю із цією країною.
Чого б Ви хотіли побажати читачам нашого журналу?
— Час зараз непростий і саме тому мені хотілося б побажати читачам Вашого журналу слухати класичну музику. По-перше, вона не бреше. У цей час замало правди довкола.
По-друге, вона насправді дає сили у важкі моменти життя — і в особистому житті, і у житті цілого народу. Класична музика правильно налаштовує і з нею значно простіше перебути важкі часи. Рекомендую.
