Невипадково саме в Києві зійшла зоря всесвітньовідомого танцівника Сержа Лифаря. Тому й не дивно, що Київський національний театр опери та балету, немов магніт, притягує до себе видатних артистів балету. Серед них варто окремо згадати Яна Ваню, чеського танцівника, який уже дванадцятий рік поспіль працює в Києві та вважає, що йому поталанило…
Скажіть, будь ласка, чому для кар’єри Ви все-таки обрали Київ?
— Коли я ще навчався в училищі, ми їздили на конкурс імені Сержа Лифаря, і це була моя перша зустріч з цим містом та цим театром. Сталося так, що й цей театр, і це місто мені сподобалися. Це було дванадцять років тому. Театр у той час був дуже потужним. Були чудові солісти. Я на все це подивився, і мені захотілося стати частиною цього театру. І знаєте, в чому, власне, мені пощастило? Багато людей з України, причетних до балету, їздять на Захід — виступати в театрах або ж викладати. У нашому училищі також викладала жінка з України — Любов Данченко. Вона свого часу танцювала у київському театрі. Завдяки її сприянню я потрапив до цього театру на стажування після конкурсу. До того ж, я одружений з українкою. Її звати Наталія.
Ви багато виступаєте у Києві й, звісно ж, часто буваєте вдома у Чехії. Скажіть, у чому полягає головна відмінність між київською та празькою публікою, між київськими та празькими шанувальниками балетного мистецтва?
— Публіка чудова в обох країнах. Адже ми — українці та чехи — є слов’янами, і тому маємо багато спільного. Я вважаю, що водночас існує певна відмінність між балетними школами у наших країнах. Також я помітив різницю між театрами у Києві та Празі, головним чином, різницю у їхніх репертуарах. У Празі було багато сучасних вистав, багато сучасного танцю, багато речей, пов’язаних з авангардом та модерном, класичного ж було вкрай мало. Натомість репертуар київського театру в той час тримався на класичному танці. Мені ж завжди хотілося танцювати класичний репертуар. Ось чому я й обрав Київ.
Однією з Ваших найкращих ролей є роль Воланда у виставі «Майстер та Маргарита». Ви неодноразово казали, що ця роль надихає Вас, але ж, погодьтеся, ця роль не проста. Грати диявола — це, скажімо так, подія в житті актора непересічна.
— Хоч як дивно це звучатиме, але ось такі негативні партії, коли ти граєш не якогось прекрасного принца, а представника темних злих сил, даються акторові значно простіше. Ось і ця роль була дуже змістовною та цікавою. Я, звісно ж, читав книгу Булгакова, і в цьому спектаклі показано було все, що є в книзі. Спектакль дуже логічний, його можна зрозуміти. Що ж до самої партії Воланда — то я готував її ретельно, готував разом із постановником. До нас приїздив постановник Давид Авдиш. Також у роботі над цією партією мені допомагав мій київський педагог Микола Данилович Прядченко. Можна сказати, що ми ретельно аналізували та не менш ретельно готували кожен рух, кожен жест.
Вашу майбутню кар’єру Ви бачите виключно в Україні? Чи Ви плануєте виступати також і на Заході?
— Щодо моїх планів, то з упевненістю можу сказати, що я зберігатиму відданість нашому театрові, тому що працюю тут уже дванадцять років, себто у мене тут майже дванадцятий сезон. Це дуже й дуже багато для артиста. Але, звісно ж, мені дуже подобається гастролювати. Дякувати Богові, маю певні пропозиції , отже, можу їздити на гастролі та пробувати себе в інших виставах. Тут, у Києві, маю стабільний репертуар. Я брав участь уже в усіх спектаклях, тому дуже цікаво їздити за кордон, танцювати та творчо розвиватися й там.
Чого б Ви хотіли побажати українцям?
— Хотів би побажати миру, добробуту та щастя. Я живу та працюю тут, в Україні. Я люблю цю країну. Бережіть її…
